Z?vjal? Kv?ti Vikidajut': Ukrainian Language

by ?ren Rozdobud'ko

Overview

This book is written by an already well-known Ukrainian writer, but offers at the same time an attractive author’s style and intriguing plot, built around real events of the past. Having read the book through to the very end, reader may inquire – is that it? The main characters of the book are two former Soviet actresses living in a shelter for the old and lonely old actors. Apparently the word ‘old’ here is the key here, because a large portion of the novel is devoted to actresses’ memories of their past life. Along with eternal rivals, who by a twist of fate find themselves in a not very pleasant place in their late years, there’s another character – a girl who works in the building. She digs into the actresses’ lives, interviews them together with a film producer who happens to be a friend of hers, and the film takes first prize at a festival.

///

Книга вже відомої на сьогодні української письменниці з одного боку, написана у притаманному авторці стилі переплетеності доль і сюжетів, з вкрапленнями реальних історичних потрясінь і нереальних подій. З іншого, дочитавши до кінця, у читача виникає логічне запитання – і це все? Головними героями книги є дві колишні радянські акторки, які живуть у притулку для старих і самотніх колишніх акторів. Мабуть слово колишніх тут – одне з ключових, бо досить велика частина роману присвячена спогадам актрис про своє минуле життя. Поряд з вічними суперницями, яких доля так дивно, і водночас, доволі закономірно на схилі їх років закинула в одне не дуже приємне місце, знаходиться третя головна героїня роману – дівчина-працівниця будинку. Яка розкопує історію обох актрис, розповідає їм про їхнє сусідство і разом із своїм другом-оператором знімає фільм про старих акторів, який стає переможцем кінофестивалю.

Іren Rozdobud'ko - Zіvjalі Kvіti Vikidajut'

Product Details

ISBN-13:	9781782678144
Publisher:	Glagoslav Distribution
Publication date:	12/01/2012
Sold by:	Barnes & Noble
Format:	eBook
Pages:	200
File size:	475 KB
Language:	Ukrainian

About the Author

Called “The Lady Detective of Ukrainian literature” by the media for her splendid earlier detective books, Irene Rozdobudko has recently burst into book market with a dozen award winning titles ranging from a light absurd comedy to a heavy psychological thriller and quickly claimed her rightful place among masters of modern literature in her native Ukraine. A graduate of Kyiv National University in journalism, Irene started small, from a modest job of a waitress in a restaurant, later taking occasional jobs in a circus and a video store. Her talent for the written word eventually came into fruition when she landed a gig right down her professional alley in one of Kyiv’s major newspapers “Rodoslav” and journal “Suchasnast”. Her career took an interesting turn when she began working on national radio, became an observer for another major newspaper and later editor for woman’s magazine “Natalie”, editor-in-chief for the magazine “Storytelling Caravan - Ukraine” and a reporter for the journal “Academia”. Irene Rozdobudko is one of the most popular writers in Ukraine today and has a lively, engaging writing style that makes her works accessible to a wide reading audience. Irene points very skilfully those aspects of human nature that drive decisions and give direction to a person’s life, as well as other people’s destiny. Her cinematographic vision of action and psychologically complicated, delicately worked out characters who have first-hand knowledge of life’s irony and wisdom make her novels perfect for the big screen adaptation as well as for the honourable place on a book shelf of a top quality modern literature devotee. The author’s novel The Lost Button recently became a film. Irene’s artistic brilliance won the author a national price in literature “Coronation of the Word” three times.

Read an Excerpt

ЧАСТИНА ПЕРША

Роздiл перший Едiт Береш

Найбiльший, найяскравiший спогад-спалах мого дитинства – фотель-гойдалка. Найпекельнiший – з усього, що було потiм, – Леда Нiжина!

Хоча, звiсно, пригод i халеп було безлiч. Але фотель, котрий я, трирiчна, побачила на ярмарку посеред майдану якогось маленького провiнцiйного мiстечка – велике крiсло, нiжки якого сполучала вигнута дугою перетинка, i ця сука Леда нинi перевершують усi спогади про мої колишнi трiумфи i трагедiї, смертi та вiйни, чоловiкiв та коханцiв, батькiв i ненароджених немовлят, про дiаманти i бруд пiд нiгтями, крем-суфле i перемерзлу солодку картоплю, парфуми вiд Шанель (iз цим неперевершеним стервом – Коко, до речi, ми їли молюскiв у «Куполi») й огидне мило фабрики «Червонi вiтрила». От якi дива пророблює з нами пам'ять! Часом не згадаєш iменi небожа чи навiть власної матерi, а в мить вiдносного душевного спокою, коли хочеш пригадати найдорожче, виникає цей фотель… I бiльше нiчого. Нiби вiн i був найголовнiшим у твоєму життi. Тодi я не уявляла, що стiлець можна поєднати з гойдалкою та ще й сплести його з лози! Як це може бути? Фотель стояв окремо вiд iнших товарiв у колi сонячного свiтла. Якби вiн, такий пишний, мiг говорити, мабуть, прочитав би монолог принца Гамлета. Хоча тодi, звiсно, я нiчого не знала анi про театр, анi про iснування Шекспiра.

Того лiтнього дня батько перевозив нас iз мамою до села, де було не так голодно, i я чула розмови, що це село – «наше», i що в ньому мiститься «наш родовий маєток». Зрозумiло, зачувши таке, я вiдчувала себе принцесою. Станцiя, на котрiй зупинився потяг, i де посеред жвавої торгiвлi стояла ця дивовижна споруда, що вразила мою уяву, гула, як вулик. Менi накупили меду в справжнiх стiльниках, якi я iз задоволенням зжувала й намагалася проковтнути, ганчiр'яну ляльку й дерев'яного коника з солом'яним хвостом, змусили випити кухлик теплого свiжого молока. Але я увесь час повертала батькiв до мiсця, де стояв той дивовижний стiлець. «Хочу це!» – повторювала я, i дядько-продавець у широких штанях i брилi навмисне спокусливо розгойдував це крiсло перед моїми очима, а воно виблискувало на сонцi, злiтало до небес, приємно шурхотiло i… пахло – травою, лозою, очеретом, лiсом, дощем.

– Ми не зможемо взяти його iз собою, доню, – умовляв тато.

– Воно дуже дороге, – пiдтримувала його мама. – Поглянь, я купила тобi цукрового пiвника на паличцi…

I вони потягли мене до вагона. Тодi я впала в пилюгу посеред привокзального майдану i несамовито кричала доти, доки з мого рота пiшла пiна. Менi конче необхiдно було мати цю рiч! Мати або вмерти прямо тут, бiля його живої запашної деревини. Мабуть, уже тодi я вiдчула, що цей фотель якимось дивом збережеться у всiх заплутаних колiзiях мого життя i, зрештою, стане єдиним i справжнiм моїм товаришем…

А Леда… Нiяка вона не Леда! Яка-небудь Явдошка з-пiд Полтави чи Козятина. Власне, я теж не Едiт. Але нинi я часом забуваю своє справжнє iм'я. Треба колись зазирнути в особову справу, що зберiгається в директора нашого Будинку. Можливо, тодi вiдновиться в головi щось iнше, нiж спогад про фотель. Мене нiхто не називав iнакше, нiж Едiт, iз того часу, як я вперше вийшла на сцену…

...