eBook
Related collections and offers
Overview
Almost two months Artem Chapai spends driving a motorcycle, traveling through Ukraine - from Koloma to Lugansk and back, posing two questions to the people on his way: "What are you dreaming about?" and "What does Ukraine mean to you?". The answers that these ordinary citizens provided to Chapai on this long road through Galicia, Bukovina, Skirts, Cherkasy region, Kyiv, Woodlands, Sivershchina, Slobodian Basin, Zaporozhye, Crimea and Odessa regions, as well as the author's own adventures during the trip, are in this book. /// Майже два місяці Артем Чапай провів за кермом мотоцикла, мандруючи Україною – від Коломиї до Луганська і назад. Зустрічним людям він ставив два запитання: «Про що ви мрієте?» та «Що для вас значить Україна?». Як відповідали на них звичайні громадяни, що трапилися Чапаю на довгій дорозі через Галичину, Буковину, Поділля, Черкащину, Київ, Полісся, Сіверщину, Слобожанщину, Донбас, Запоріжжя, Крим і Одещину, а також про пригоди автора під час подорожі ви дізнаєтеся, прочитавши цю книгу.
Artem Chapaj - Podorozh z Mamajotoju v Poshukah Ukraїni
Product Details
| ISBN-13: | 9781782678045 |
|---|---|
| Publisher: | Glagoslav Distribution |
| Publication date: | 12/01/2012 |
| Sold by: | Barnes & Noble |
| Format: | eBook |
| Pages: | 272 |
| File size: | 1 MB |
| Language: | Ukrainian |
About the Author
Read an Excerpt
Частина перша
1
Першу сотню кiлометрiв пiсля виїзду з Коломиї ми були щасливi. Нарештi! Закiнчилася довга зима сидiння за компом! Пiсля пiзньої весни снiг таки зiйшов, хоча ми вже втратили на це надiю. I ми починаємо здiйснювати свою мрiю: вирушаємо у подорож з метою пiзнання України.
Їдучи на Косiв, я весь час наспiвую собi рядки з пiснi про Довбуша: «Треба Кути не минути, до Косова завернути».
13 квiтня 2010 року. Погода прекрасна, синє-синє небо та поодинокi хмаринки на ньому. Ми стоїмо на пагорбi перед Уторопами Косiвського району. Перед нами – темнi гори, пiд ногами – нiжно-зелена трава та першi жовтi квiти, навколо – простори. Вже теплий вiтер трiпоче волосся, лоскочучи лоб. Пахне землею.
Моя Ромашечка дуже гарненька у своїй синiй мотокуртцi, яка пiдкреслює тендiтну фiгуру, та у щiльних джинсиках, якi пiдкреслюють… гм, також фiгуру. Ми усмiхаємось одне одному, вона стрибає навколо, фотографує мене та Мамайоту, комашок, квiточки, навiть якiсь стовпи у полi – все, що потрапляє в поле зору.
– Моя маленька мандрiвниця…
Я пiдходжу й нiжно її обiймаю за плечi, а потiм проводжу рукою вiд шиї по спинi й трохи нижче. Вона жартома ухиляється та прискоком бiжить схилом униз. I нам обом дуже радiсно.
«От якби такий настрiй був цiлу подорож», – думаю я, прекрасно розумiючи, що так не буває.
Пiд обiд того ж дня ми втомлено куримо серед куряви бiля ґрунтовки десь на румунському кордонi, в Чернiвецькiй областi. Вже трохи спiтнiли, й вiд мокрих футболок неприємно сверблять спини. Ромашечка мовчки затягується та зiтхає.
– Що сталося?
– Та оце думаю, що ось так iще кiлька мiсяцiв жити… – пххх, – дим iз рота, струменем набiк i донизу.
– А що?
– Та тяжко…
Ми стали тут, аби зiбратися на силах перед довгим перегоном по запилюженiй поганiй дорозi. Ранiше, у Глибокiй, молодий водiй вантажiвки нас попереджав сюди не їхати, а обрати трасу.
Проте нам неодмiнно потрiбнi третьоряднi дороги. Справжня Україна – невiдома, глибока, мовчазна – та, про яку нiхто не пише, i яку майже не показують по телевiзору. До того ж, ми не хотiли їхати через Чернiвцi: це велике мiсто зi жвавим трафiком не має об'їзної.
Спершу нiяк не можемо знайти поворот i в'їжджаємо пiд самiсiнький знак: до румунського Сирета – вiсiм кiлометрiв. Нарештi повертаємося, наважуємося виїхати на неасфальтовану дорогу зi шлагбаумом «КПП Порубне» та припискою «В'їзд заборонено».
Не вiримо, що нам таки сюди. Не раз питаємо дорогу. Стаємо за селом бiля якогось смiттєзвалища. Смердить. Дядько на Жигулях балакає з бульдозеристом. Я знову перепитую:
– Це дорога на Тернавку?
– Так, весь час прямо.
– А скоро буде асфальт?
– А цього нiхто не знає, – фiлософськи вiдповiдає чоловiк.
– Я маю на увазi, де? У Герцi буде?
– Так, у Герцi буде.
– А скiльки туди?
– Тридцять кiлометрiв.
– Ну що, – питаю в Ромашки, – їдемо?
– А куди нам тепер дiватися, – приречено вiдповiдає вона.
Ми подолали сьогоднi сто тридцять кiлометрiв. Для першого разу немало. Четверта по обiдi. Нам їхати ще стiльки ж, але попереду значно важчi пригоди. На щастя, ми цього поки не знаємо.
Утома не заважає помiчати навколишню красу. Буковий лiс через дорогу. Вдалинi примостилося село. Ми вже зробили безлiч спостережень, наспiлкувались iз купою людей. Привiдкрили для себе частину тiєї самої, хе-хе, України. Але про це пiзнiше.
Бо тим часом пiд'їжджає саме той молодий водiй, який нам радив сюди не пхатися. Дивиться на нас якось… ну, скажемо так, здивовано. Я знiчено розводжу руками й по-дурному всмiхаюсь. Вiн зупиняється.
– Так, знаю. Каюся. Ти попереджав. Але сюдою цiкавiше.
– А, ну якщо вам саме це потрiбне… Мабуть… Мабуть, цiкавiше… – але по очах бачу, що вiн сумнiвається в такому твердженнi.
Але оскiльки вiн добрий, слово «придурки» в його очах не читається. Тож я починаю свої розпитування. Його звуть Андрiй, йому двадцять шiсть, водiєм уже кiлька рокiв. Їздить лише по Чернiвецькiй областi, сам з обласного центру.
Усiм я ставитиму два запитання вiд редакцiї сайту, для якого пишу репортажi. Ставлю i йому: «Про що ти мрiєш?» та «Що особисто для тебе значить Україна?»
...