Read an Excerpt
У неділю, 24 травня 1863 року, мій дядько, професор Ліденброк, поспіхом надходив до свого помешкання, невеличкого будинку номер дев’ятнадцять на Кеніґ-штрасе, одній з найдавніших вулиць старовинного кварталу Гамбурга.
Служниця Марта вже, либонь, гадала, що спізнилася з обідом, адже в кухні на плиті тільки-тільки починало булькотіти.
«Що ж, — сказав я собі, — дядечко мій — людина страшенно нетерпляча, якщо він зголоднів, галас здійметься немалий».
— Пан Ліденброк іде! — скрикнула служниця, прочинивши двері до їдальні.
— Так, Марто! Але то не біда, що обід не готовий, ще ж немає другої години. На церкві святого Михайла щойно вибило половину.
— Чому ж тоді пан Ліденброк так рано вертається?
— Гадаю, він сам зараз нам це розкаже.
— А ось і він! Я побігла, пане Акселю, а ви поки вгамуйте його.
І Марта кинулася надолужувати до своєї кулінарної лабораторії.
Я лишився сам-один. Але ж угамовувати нестриманих професорів — завдання заледве чи під силу моїй, трохи нерішучій, вдачі. Тож я вже готувався обачливо відійти до своєї невеличкої кімнатки наверху, коли надвірні двері скрипнули на завісах, дерев’яні сходи зарипіли під широкими кроками і господар дому, проминувши їдальну, стрімко ввірвався до своєї робітні.
Мимохідь він швиргонув у куток свій ціпок з головкою у формі щипців для лущення горіхів, на стіл кинув свого крисатого капелюха з розкошланої ворси й голосно гукнув:
— Акселю, ходи-но сюди!
Я не встиг ще поворухнутися, як професор крикнув до мене знову з відчутними нотками роздратування в голосі:
— Ну де ти там забарився?
Я метнувся до робітні мого грізного господаря.
Отто Ліденброк не був людиною злостивою, із цим я охоче погоджуюсь, але, якщо дядько не зміниться — а це навряд чи ймовірно — він помре страшенним диваком.
Дядько викладав мінералогію в Йоганнеумі (найдавніша школа в Гамбурзі, заснована в 1529 році Йоганном Буґенгаґеном), і не траплялося лекції, під час якої він раз чи два не втрачав самовладання. І річ не в тому, що він надто переймався, чи старанно студенти відвідують його лекції, чи уважно його слухають, чи досягають згодом якихось успіхів — ці дрібниці його не надто турбували. Послуговуючись поняттям німецької філософії, можна сказати, що викладання його було «суб’єктивним» — він читав лекції для себе, а не для інших. Це був учений-егоїст, колодязь премудрості, який, одначе, скрипів немилосердно, коли хтось намагався зачерпнути звідти. Скнара, одним словом.
У Німеччині трапляються професори подібного ґатунку.
Дядько мій, на жаль, не володів легкістю слова. Принаймні, на публіці промови йому вдавалися куди тяжче, ніж у сімейному колі, — а це прикра вада для лектора. І справді, частенько траплялося, що професор затинався посеред лекції в Йоганнеумі. Він боровся з непокірними словами, які ніяк не бажали зіслизнути з його губ, впиралися, розбухали, і нарешті зривались у формі аж ніяк не науковій, а радше лайливій. Звідси і його крайня гнівливість.
У мінералогії багато напівгрецьких, напівлатинсь-ких термінів, важких на вимову, грубих найменувань, що калічать вуста поета. Я не хочу нічого поганого сказати про цю науку. Аж ніяк. Але коли доводиться вимовляти такі слова, як ромбоедрична кристалізація, ксанторезинітні смоли, геленіти, фасаїти, молібдат свинцю, вольфрамат магнію, титанат цирконію, то навіть найвправнішому язику не диво заплутатися.
Про цю простиму ваду мого дядька стало відомо в місті і нею надуживали йому на зле: чатували на небезпечні моменти, змушували дядька лютуватися, а потім сміялися з нього, що навіть у Німеччині не вважається доброзвичайним. І якщо на лекції професора Ліденброка завжди ринуло багато слухачів, то це тому, що чимала частина з них приходила переважно для того, щоб поглузувати з його нападів гніву.
. . .
